Український музичний андеграунд, який він? Про що співають романтики в своїх домашніх студіях та що хочуть донести в своїх піснях? Своїм творчим генієм поділилися бандуристка Жанна Ємець та гітарист Сергій Хилько, учасники колективу «Інглія» – дуету з Димера, що бачить красу етнічного і не боїться її удосконалювати. Назва етнодуету – символічна, вона означає основу світобудови. У ній міститься сутність культури слов’яно-аріїв.
– Бандуру можна назвати повноправним членом вашої команди. Жанно, скажіть, чому саме вона? Ви вмієте грати і на інших, більш звичних для сучасної музичної культури інструментах, наприклад, скрипка, гітара. 
– Так, вибір музичних інструментів у мене справді великий, але душа лежить до бандури. Серце підказало, і вирішила донести її звучання в сучасний світ. Виявляється, це не так легко. Дуже засмучує, що сьогодні в Україні цей інструмент не для широких мас. Тому ми намагаємось творити оригінальну музику, щоб нас слухали люди і щоб бандура асоціювалася не лише з давніми козацькими піснями, до яких у суспільстві у нас досить упереджене ставлення. 
Фольклор нікуди не подінеш, для цього бандура і була створена. Але ми живемо в сучасному світі, в якому, на мою думку, є місце такому красивому і багатому у своєму звучанні інструментові. Шкода, що в рідній країні бандуристи мало кому цікаві, багато з них виїхали за кордон, наприклад, у Китай. Немало моїх знайомих з університету таким чином заробляють гроші.
– Дуже сакральний інструмент, я свого часу відкрив його для себе (розповідає Сергій). Він викликає особливі почуття. Але затребуваність в народних інструментах у нас дуже-дуже мала. Тому стереотипи потрібно ламати, адже на бандурі можна грати що завгодно. 
Ось у нас років п’ять-шість тому в музичну школу приїжджав бандурист. Чесно кажучи, я упереджено до цього спочатку ставився (всі, так чи інакше, живуть у світі стереотипів, як не крути). Не хотів спочатку йти, все думав: «Ну що я там буду ці народні пісні слухати, вже давно чув». Але таки пішов. Дядько дві години творив такі речі на бандурі, що я навіть затамував подих. Він і джаз грав, і рок-н-рол, і народні пісні, і класику. Він з тією бандурою, просто як Джоні Хендрікс (сміється). І жодних мікрофонів, спеціальної апаратури – це просто чудо!
– Ви чули про такий український колектив, як «B&B project»? Чудовий приклад того, як потрібно виходити за рамки стандартів, деякі їхні відео на «Youtube» набирають мільйони переглядів. Концепція «Інглії» дуже схожа на їхню, тільки у вас, Сергію, в руках не баян, а гітара. 
– Звісно, ми чули про них! І це класно, що є люди, які не бояться робити такі круті речі. По суті, це і є головною формулою популяризації української музики – просто робити круті речі.
– Так, взагалі таких виконавців, яких особисто б я слухала, дуже мало. Адже яку зараз музику пропонує сучасна культура? Два-три слова, не пов’язані між собою, і ритм. Пісні ні про що – я так їх називаю. Багато хто зі мною погодиться. Хочеться, аби музика була із смислом, аби після того, як ти її послухаєш, в тобі зароджувалося бажання жити, розвиватися. 
– Але приємно, коли з’являються по-хорошому особливі, талановиті люди на сцені (розповідає Сергій). Дуже подобається «Onuka», хотілося би до них потрапити на концерт. Неймовірно, коли український гурт викликає у тебе бажання ходити до них на виступи! Поєднати електронну музику і фольк – це треба уміти. У солістки дідусь був майстром народних інструментів, вона продовжує усі ці традиції... Є все-таки нам кого брати за взірець, є.
– Сергію! Що ви можете сказати про власну творчість? Які привиди переслідують вас тут?
– Поняття формату. З ним наче і боремось усі, але при цьому подвійні стандарти залишаються. Можу сказати на прикладі спільнот у соціальних мережах, що популяризують сучасну українську музику та займаються пошуком нових звучань. Пропонуєш їм свої записи, а вони роблять вигляд, що тебе не існує. Хочеш дізнатися, чи людям подобається те, що ти робиш, а тобі просто кажуть: «Плати гроші», «Не формат». 
Не зрозуміло, як формується це поняття. Звідки хтось може знати, що це формат, а це не формат. Давайте спробуємо. Шукають нового і постійно тримаються за старе: це дуже засмучує. Я дуже сподіваюсь, що щось зміниться. Мені хочеться дивуватися, а не розчаровуватись. 
У нас є свої Шевчуки, свої Цої. От виступаєш в андеграунді, бачиш, які є фантастично цікаві люди. Тебе дивує, чому їх ніде немає, чому ти сидиш у цьому кафе і чуєш їх лише тут. Єдина перепона між слухачем та автором – на жаль, слово «формат».
Я не хочу, щоб це було шоубізом. Нехай це буде такий особливий пласт, і нехай він називається як завгодно: рок, фольк-рок... Але щоб це було доступно, щоб ніхто не робив вигляд, що такої музики не існує. Часом навіть бажання писати українською зникає...
 За чесність пробачають багато чого, як казав Цой. Нам хочеться, щоб музика була насамперед щирою, а не продажною. Щоб виконавці не були заручниками різних термінів. Щоб ми могли експериментувати, не замикатися у вузьких рамках, шукати нове. 
Я сказав, що музикою буду займатися до останнього дня. Якщо з публікою не складеться, сяду десь на порозі, буду коту співать (може, сусід почує).
– Які ваші плани на майбутнє?
– Хочеться побільше створити пісень. Максимально розкрити свій творчий потенціал. (І виступати! – доповнює Жанна). Так, і виступати. Заявити про себе, щоб люди цікавилися. У нас майже не було концертів. Була скромна програма в декілька композицій. Помітив, що у людей уже починають горіти очі. Скоро плануємо виступити на вечорі пам’яті Володимира Івасюка, готуємо номер з піснею «Пісня буде поміж нас».
 І знову ж таки, Івасюк – це такий культурний пласт. Знаєш лише «Червону руту» і живеш собі спокійно, а коли починаєш цікавитися глибше його творчістю, світ немов перевертається з ніг на голову. Такі геніальні речі! Хотілося б, щоби молодь цікавилась. Здається, що мені, як музикантові, є що сказати. 
Якщо я досі з музикою не зав’язав – вона для чогось потрібна. Хоча були до цього різні часи: і хрест хотілось поставити на творчості, і взагалі перестати цим займатись. Але якась сила примушувала знову брати себе в руки, знову братися за інструмент і щось робити. 
Для нас з Жанною цією силою, вочевидь, є «Інглія», що стала вогнем творчості, який ніколи не згасає. 

Оксана МАРТИНКОВА, 
Вишгородський районний центр художньої творчості дітей, юнацтва та молоді «Дивосвіт»
Фото з особистого архіву дуету