Головна » 2016 » Січень » 26 » Єдина мати Україна – одна на всіх, як оберіг
12:40
Єдина мати Україна – одна на всіх, як оберіг

22 січня Україна відзначає День Соборності, приурочений до Акту об’єднання цього дня Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Соборність українських земель має глибоке історичне коріння, спирається на споконвічну мрію народу про власну незалежну, соборну державу та є інтегральним результатом складного і довготривалого процесу її формування. У часи феодального роздроблення земель Київської Русі заклики до спільних дій окремих князів супроводжували літописний період української історії. Необхідність оборони скривд­женої України та православної віри надихала козацькі полки Богдана Хмельницького. У народній пісенній та епічній творчості сакральна Україна завжди уявлялась як єдине утворення від Сяну до Дону.  Відновлення української держави – «української Речі Посполитої» – у сонмі слов’янських народів стало політичним кредо кирило-методіївських братчиків. У маніфесті від 10 травня 1848 р. Головна Руська Рада, перша українська політична організація Галичини, заявила про єдність 15-мільйонного українського народу та його земель, примусово поділених між Російською та Австрійською імперіями, і підтримала національні права інших поневолених народів. 
У другій половині ХІХ ст. українська інтелектуальна еліта, добре розуміючи всю небезпеку бездержавного існування народу та поділу його території між іншими державами, докладала величезних зусиль для взаєможивлення культур наддніпрянських та галицьких українців. З ініціативи українців-наддніпрянців О. Кониського, Д. Пильчикова та фінансової підтримки Є. Милорадович (Скоропадської) 1873 року у Львові було створено Літературне товариство ім. Тараса Шевченка. Згодом реорганізоване у Наукове товариство ім. Тараса Шевченка. Воно протягом кількох десятиліть виконувало роль національної академії наук, займалося підготовкою української наукової еліти, поширювало гуманітарні знання по обох берегах Збруча.  
З кінця ХІХ ст. соборність стає одним з наріжних каменів ідеологічних декларацій, програм та маніфестів новостворених українських політичних партій. 1891 року молоді українські радикали у Відні, ревізуючи програму Української радикальної партії, писали, що політичні потреби «вимагають, щоби кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм: новожитну централістичну державу». Народна Рада, що утворилася у Львові 1885 року, у своїй новій програмі від 1892 року записала: «Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти мільйонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну, народу, що утративши самодіяльність державну боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу...». Програма Народної Ради може розглядатись як перша поширена політична програма національних дій. У ній ішлося про необхідність вільного розвитку українців як самостійної слов’янської народності, конституційної оборони її прав і інтересів підйому з економічного занепаду, належних умов для греко-католицької церкви, розвитку народної освіти. Практично в той же час у Каневі, біля могили Т. Шевченка, члени новозаснованого таємного Братства Тарасівців у своєму політичному маніфесті оголосили, «що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі: «Для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духу розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були». Образ одної, єдиної нероздільної вільної самостійної України «від гір Карпатських аж по Кавказькі», сформований М. Міхновським 1900 року, став загальновизнаним національним ідеалом, на якому зійшлися політичні сили України початку ХХ ст. У наступні десятиліття ідея соборності залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. 
Перша світова війна створила небезпечний прецедент, поставивши великі маси українців у лави воюючих одна з одною ворожих армій (і сьогодні «братня» Російська імперія намагається протиставити українців один проти одного). Одночасно війна, яка обернулася низкою революцій, створила якісно нові можливості для відновлення української державності та реалізації об’єднавчих прагнень. Проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки стало центральною подією Української революції 1917-1921 років, логічним завершенням довготривалого національно-визвольного руху. IV Універсалом Центральної Ради і на мирних переговорах у Бресті з країнами Четверного блоку УНР твердо заявила про соборницьку перспективу своєї державної політики. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині посилила надії українців Наддністров’я на здобуття права власного самовизначення, а факт існування державності на Великій Україні надавав їм упевненості в неминучості об’єднання нації в єдиній Українській соборній самостійній державі. 
6 жовтня 1918 року на урочистому відкритті державного Українського університету в Києві велике враження на присутніх справив виступ депутата австрійського парламенту д-ра Л. Цегельського, який зокрема виголосив: «Переповнене моє серце почуттям радості і тріумфу! Сьогодні покладено найкращий камінець під будучину українського народу. Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе...». Злука двох частин одного народу закономірно мусила настати, її передчуття вже оволоділо умонастроями українців. 
18 жовтня 1918 року у Львові сформувалася Українська Національна Рада (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка взяла у свої руки владу в західно-українських землях, проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як Українська держава». Відповідальність боротьби за державність згуртовувала галицьких українців, змушувала шукати ефективні політичні рішення. УНРада заявили про намір творити національну державність і інкорпоруватися у єдину соборну державу, яка вже існувала на Великій Україні. Ідея соборності українських земель набула державного статусу. Важливим є й факт легітимності завершальної стадії соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об’єднавчого руху – Українська Національна Рада та Директорія УНР – ще 1 грудня 1918 року в Фастові уклали Предвступний договір про наміри об’єднати населення і території обох утворень в одній державі: «Правительства обох Республік... уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю». 
3 січня 1919 року у Станіславі (Івано-Франківськ) було ухвалено рішення про злуку, в якому зазначалося: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішним днєм Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Респуб­лікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку». УНРада сформувала повноважну делегацію до Києва, яка отримала завдання завершити оформлення об’єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з’єдинення не було між нами двох думок».  Остаточна процедура оформлення соборності відбулася в Києві 22 січня, у першу річницю проголошення ІV Універсалу Центральної Ради. У цей день був підписаний і оприлюднений спеціальний Універсал Директорії УНР, який дістав також назву Акту Злуки. Вітаючи січневе рішення УНРади, Директорія урочисто оголосила про те, що: «Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. 
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України.  Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду». 
Про перебіг тих подій у Києві залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич. Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно декоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати. Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство. Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шеренги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано «Слава українським Героям!». Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков. Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ Черкаський Назарій. На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати. О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів із Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ Катеринославський Агапіт і єпископи: Мінський Георгій, Вінницький Амвросій, Черкаський Назарій, Канівський Василь, Уманський Дмитрій. У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися вигуки «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під’їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає най­урочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об’єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками. Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець. 
Наступного дня Акт злуки був схвалений Конгресом Трудового народу України. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній Українській державі. Він став яскравим фіналом складного і тривалого шляху українців до консолідації етносу, перетворення його в єдину політичну націю, а також об’єднання території його споконвічного проживання в межах єдиної української держави. 
У реальних обставинах 1919 року, коли Україна опинилась оточеною колом фронтів, УНР не вдалося відстояти. Об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті українського народу. В українській суспільно-політичній думці ХХ ст. Україна інтерпретувалася лише як соборна держава. Етнонаціональна консолідація спиралася на такі засадничі підвалини як спільне історичне минуле, спорідненість етнокультурних процесів, єдиний національно-визвольний рух ідеали свободи і незалежності. Іншими словами, соборництво відіграло і відіграє роль наріжного каменя сучасної української національної ідеї, важливої складової становлення української політичної нації. Не випадково в роки радянської влади про подію 22 січня 1919 року публічно не згадувалося, на неї було накладено табу. Проте в пам’яті народу ідія соборності залишалася живою – 1990 року на її честь Народний рух України організував живий ланцюг від Львова до Києва, який окрилив і надихнув Україну, змусив повірити у власні сили і перестати боятись комуністичного режиму. Цей живий ланцюг став демонстрацією прагнення українців до об’єднання та створення змін у державі.
Кінець 2013 – початок 2014 року став випробувальним для українського народу на патріотизм та прагнення до вільного життя. Тим часом, коли мільйони українців боролися зі злочинною клікою Януковича за ідеї розвитку Української держави, Російська Федерація почала захоплення українських земель шляхом військової агресії.
Росія розпочала масштабну диверсійну діяльність в Україні. Метою диверсійних дій стала дестабілізація політичної ситуації в Україні після Революції Гідності, провокування міжетнічних та міжрегіональних конфліктів, посилення сепаратистських рухів в Східній Україні, інформаційна війна проти України, пряма військова агресія — анексія Автономної Республіки Крим та окупація частини Донецької та Луганської областей.
Як наголосив Президент України Петро Порошенко: «Ціна за свободу, яку ми отримали в 1991 році, величезна – життя багатьох поколінь борців за незалежність. У наш драматичний час до числа безсмертних долучилися Герої Небесної Сотні та оборонці Вітчизни, що полягли у війні на Сході України».
Події останніх місяців стали для нас хоча і не оголошеною, але справжньою війною. Це війна проти зовнішньої агресії за Україну, за її волю, за честь і славу, за соборність, за незалежність. За два роки у важких виснажливих боях народилося нове українське військо. Воно сильне не лише зброєю, професіоналізмом, але й потужним патріотичним духом. Словосполучення «захисник Вітчизни» перестало бути абстрактним висловом, як воно сприймалося у мирні часи. Воно наповнилося конкретним змістом.
Спробу проголосити «народну республіку» було здійснено також у Харкові, Одесі, інших регіонах сходу та півдня України. Проте незламний дух українських громадян не дозволив поширити ідеї розколу країни, українці об’єднали свої зусилля заради досягнення миру, спільної мети забезпечення спокою та злагоди в країні. 
Виклики і загрози, які сьогодні постали перед нашою державою, перед Україною, не стояли з часів Другої світової війни та повоєнної розправи з українським національним рухом. Звертаючись до Верховної Ради України, Президент України П. Порошенко зазначив: «Ворог поставив собі за мету не просто переглянути кордони. Мета інша. Нікому не потрібен Донецьк, Луганськ чи Донбас. Ми чітко знаємо, що йшлося про те, щоб розколоти державу або й зовсім стерти її з карти. Знищити нас як великий європейський народ. Та він грубо прорахувався. Українська політична нація остаточно ствердилася на всіх теренах – західних і східних, північних та південних. Вона об’єднала представників різних етносів та носіїв різних мов.  Своєю участю у боротьбі за незалежність України наші російськомовні співвітчизники продемонстрували, що російською мовою вони люблять Україну аж ніяк не менше, ніж ми українською. І я пишаюся мужністю і відповідальністю наших співвітчизників! Ми всі разом стали єдиним організмом, котрий може встояти перед будь-якими політичними маніпуляціями зсередини і тиском ззовні».
Примітно, що день Соборності припадає на період великої радості від Різдва Христового, радості людини, що благоговіє перед таїною Спасіння, переживає чудо великого оновлення. Утвердження єдності народу у соборній державі, чуття великої родини як у далекому 1919-му, так і сьогодні завжди було і є чудом оновлення. 

За матеріалами сайту eukraina.com та інформагентств

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 191 | Додав: slovo
comments powered by Disqus