Головна » 2017 » Жовтень » 5 » Через терни – до зірок
16:53
Через терни – до зірок

Для когось танець – це видовище, а для «Клерико» – це життя. Танцювальний колектив із Вишгорода відомий далеко за межами міста, його навіть впізнають і за кордоном. За п’ятнадцять років його танцівники неодноразово брали участь у чемпіонатах України, де отримували призові місця, та представляли державу на чемпіонаті Європи. Але за всім цим стоїть непроста історія становлення та втілення мрії у життя Ольги Пінчук, директора КП «Вишгородський танцювальний колектив «Клерико», а для вихованців – мами творчого колективу. 
– Ольго Сергіївно, а як ви пов’язали своє життя з хореографією?

– У шість років я почала займатися у балетній студії при великому колективі «Рось». Після трьох років навчання нас відібрали, так я потрапила до молодшої підгрупи, потім середньої і в дванадцять років – дорослої. Це важкий етап, потрібно було відповідати вимогам, адже у колективі найстаршому учаснику було тридцять п’ять і він бачив і міг набагато більше, ніж я у свої дванадцять. Але рівень підготовки того чи іншого номера у нас був однаковий, хоча і для того, щоб показати це, молодші мали набагато більше приділяти часу відточуванню всіх рухів. Потрапила я до цього колективу випадково. У садочку на моїй шафі лежала рекламка цього колективу. Мама запитала мене, чи я хочу піти. Я погодилася. 
– Ваше навчання також було пов’язане з хореографією?
– Авжеж. Я закінчила факультет режисури і хореографії та отримала диплом викладача. Попри своє навчання у Києві я продовжувала танцювати у колективі і часто їздила до Білої Церкви на репетиції. Було дуже важко покинути колектив, адже це була моя друга сім’я. 
– А що спонукало Вас , ще навчаючись, створити власний колектив?
– Один із викладачів запропонував мені підробіток. Так я опинилася у Вишгороді. Центр творчості формував різні групи для активного дозвілля молоді. Створили групу охочих займатися хореографією. Проте спочатку умови були не найкращі. Ми перебігали з місця на місце, а замість станка у нас була просто стінка. Згодом, коли ми почали брати активну участь у концертах, за нами закріпили зал.
– Через терни до зірок? Як Ви все встигали поєднувати?
– Так, це було виснажливо, адже попри викладання та навчання в університеті я ще працювала. День був розписаний. Зранку лечу на навчання, після обіду репетиція, а потім робота. Проте дівчата, які є першим складом колективу «Клерико», змусили мене переглянути мій спосіб життя. Також батьки підтримали і дали потрібні поради. Тому я покинула свої підробітки і повністю віддалася формуванню танцювального колективу.
– А чому вибрали таку назву «Клерико»?
– Все почалося із танцювального номера Кан-Кан. В університеті я мала здавати курсову роботу за своєю специфікою, оскільки я займалася танцювальною режисурою, тому мій куратор порадив створити танцювальну композицію, яка була б сюжетною. І ми вирішили створити Кан-Кан, але незвичайний. Події розгортались у лікарні. Глядач бачить людей, які мають травми. У когось перебинтована рука чи нога, хтось із костилем тощо. І з’являлась медсестра. Номер був гумористичний, але жвавий та насичений. Композиція дуже сподобалася викладачам, я ж отримала п’ятірку. Куратор порадив вдихнути життя у створений мною номер. Я з дівчатами на репетиціях почали проектувати Кан-Кан, тоді ж задумались і про назву колективу. Зібравшись всі разом міркували, як краще назвати, але варіантів, які б дуже сподобались, не мали. Не пам’ятаю як до мене потрапив журнал, у якому була стаття про «Мулен Руж», Жакі Клерико та легендарний французький Кан-Кан. Я показала цей журнал дівчатам. Після копирсань в інформації вирішили назвати «Клерико».
– Що мотивувало стати незалежним колективом?
– Колектив стрімко розширювався, і нам стало не вистачати часу на сцені та в залі. Ми завжди прагнемо більшого. Хотілося подальшого розвитку. На базі центру творчості ми досягли своєї вершини, тому ступили на сходинку вище і почали процес створення самостійного колективу. Це було складно. Насамперед потрібно було знайти зал для занять. Те, що ви можете побачити зараз, це зроблене власними зусиллями. Три гарних теплих зали, з яких один ми використовуємо для зберігання реквізиту і костюмів, адже їх дуже багато – це дім кожного танцівника колективу, який вносить щось своє. Проте цього ми не змогли б досягти, якби не підтримка. Зокрема, ми дуже вдячні голові батьківського комітету Валентину Короваю, який допоміг знайти приміщення та створити КП, адже такої установи у Вишгороді раніше ніхто не створював. Дякуємо за допомогу і Любові Лисенко, яка допомогла нам стати комунальним підприємством та розібратися з безліччю паперів, які нам потрібно було зробити. А також вдячні за підтримку тодішньому міському голові Віктору Решетняку, якого, на жаль, вже нема з нами.
– Хочеться зрозуміти Ваші «завдяки» і «всупереч» чого був створений Вишгородський танцювальний колектив «Клерико»?
– Завдяки у першу чергу наполегливості і з мого боку, і дітей, які займаються у колективі. Також завдяки підтримці батьків, які завжди знаходять потрібні слова. Згодом завдяки чоловіку, який ніколи не дає мені опустити руки. Всупереч? Ні, скоріше це прагнення досягнути більшого, яке стимулює нас розвиватися і йти вперед попри випробування.
– Які принципи та цінності допомагають Вам у роботі?
– Не терплю непрофесійності. Я дуже вимогливо ставлюся до того, що ми створюємо. Коли бачу мінуси на сцені, під час виконання того чи іншого номера, обов’язково на репетиціях приділимо більше часу, щоб усе відточити. Також чесність. Можна з будь-якої ситуації знайти вихід та домовитись, якщо обидві сторони чесні. Ніколи не обговорюю роботу інших людей. І не люблю, коли пліткують за моєю спиною. 
У роботі це насамперед професіоналізм та зростання. Потрібно розширювати межі можливостей та прагнути більшого. І звісно, віддаватися своїй роботі. Напевне, тому я не берусь за викладання. Мене запрошували викладати у Київський університет імені Бориса Грінченка на кафедрі хореографії, але я – це мій колектив. І поки я не готова розпорошуватись на інші справи.
– Чи змінилося ставлення до «Клерико», коли з’явилася своя родина?
– Ні. Скоріше навпаки (посміхається). Мій син, Макар, танцює у «Клерико», чоловік працює. Ми нероздільно завжди разом, що вдома, що на роботі. А їхня підтримка дає стимул рухатися вперед.
– Ольго Сергіївно, а яким своїм досягненням Ви пишаєтесь?
– Це випускники. Надалі хочу дотримуватись тенденції, що викладачами у колективі «Клерико» стають його випускники. Вони мають колосальний досвід, яким можуть поділитися і продовжують збагачувати його навчаючись в університеті.
І звісно, рівень колективу. Проте і його ми досягли завдяки талановитим дітям, які вкладають сили, терпіння і час. Колись ми лише мріяли про чемпіонат Європи,  нині готуємось до чемпіонату світу. Говорити про нагороди недоречно, адже вони є спільними. Це заслуга кожної дитини, яка займається у нашому колективі. 
– Що надихає Вас творити?
– Це попередній успіх, який мотивує. Наприклад, мюзикл «Аліса в Дивокраї», ми не очікували, що буде стільки позитивних відгуків, що всі квитки розкуплять, що зал встане і буде нам аплодувати. Це і надихає створювати щось інше, щось набагато масштабніше,  що подарує людям незабутні емоції. У планах створити новий мюзикл. Ми готові знову дивувати глядачів і не лише в Україні.
– Чи все в роботі залежить від таланту?
– Якщо відштовхуватись від моєї роботи, то геніальний задум нового номера, а найголовніше – його втілення, не візьмуться нізвідки. Повинен бути поштовх. Задум нашого мюзиклу «Аліса в Дивокраї» з’явився, коли я читала цей роман-казку Льюїса Керрола своєму синові. І не відразу ми визначились з тим, що будемо робити мюзикл. Лише після певних обговорень, оцінки можливостей та напрацювань ми згуртувалися і взяли курс на втілення цього задуму у життя. Так, це було не швидко, ми над цим дуже довго працювали і доклали максимум зусиль. І результат виправдав їх. Яскравий приклад того, що потрібно для досягнення поставленої цілі поєднувати і талант, і роботу. Тобто 50 на 50 у відсотковому співвідношенні. 
– Що для Вас успіх? Чи вважаєте себе успішною людиною?
– Коли ти довго і наполегливо працював, а потім бачиш із зали відтворене дійство, яке малювала тобі уява, коли все заплановане вдається – для мене це успіх. Я вважаю себе успішною людиною. У мене є хороший колектив, у якому займаються талановиті діти. Я працюю пліч-о-пліч із людьми, які добре знають свою справу і можуть розкрити виграшні сторони талановитої дитини. Я маю сім’ю, яка завжди мене зрозуміє і підтримує.
– А як Ви створюєте танцювальні композиції?
– Насамперед потрібна ідея. Яку історію розповідає цей танець? Потім наповнення номера. Продумати можливий реквізит, можливі трюки або цікаві переходи. Поряд із цим з’являються певні фрагменти танцювальної композиції. Проте спершу варто створити початок номера. Потрібно вигадати з чого все почнеться. Придумати можна багато чого, проте згодом це може не підійти під основну композицію, а ти витратив на це час та сили. Тому потрібно створити вихід, потім розвинути сюжетну лінію так, щоб глядач зрозумів ідею номера, сенс і дати розв’язку. Коли ці всі кубики на місцях, то танцювальна композиція вдалася. А коли щось не на місці, інколи доводиться починати спочатку.
– Що потрібно для того, щоб втілити проект у життя?
– Потрібно мати бажання і не боятися робити кроки на шляху до задуманого. Також підтримка сім’ї, друзів та згуртований колектив, з яким ти починаєш працювати. І звісно, кошти для реалізації задуманого.
– І, будь ласка, Ольго Сергіївно, декілька слів для читачів «Слова».
– Хочеться, щоб для молоді Вишгородського району було більше можливостей, тобто більше професійних студій на чолі з професіоналами своєї справи. Ми також раді вітати талановитих дітей. Зараз проводимо набір до груп. Тому, хто хоче пов’язати своє життя із танцем, ми запрошуємо завітати до нас (м. Вишгород, вул. Шолуденка, 6-в). Телефонуйте нам: (066) 264-27-48 – Пінчук Ольга Сергіївна, директор колективу). 
І пам’ятайте – ми танцюємо для вас! 

Христина БАРАНОВСЬКА, «Слово»

Категорія: Вишгородщина | Переглядів: 1290 | Додав: slovo
comments powered by Disqus